Tag Archives: заручення

Обручальные кольца

Ни одна подготовка к свадьбе не обходится без покупки обручальных колец. По обычаю о кольцах должен позаботиться жених, но разве хоть одна женщина может отказать себе в удовольствии выбора ювелирного украшения? Да к тому же такого, которое ей придется носить всю свою счастливую замужнюю жизнь? Что ж, будете ли вы блюсти традиции или отправитесь на поиски колец вместе – решать вам! Continue reading Обручальные кольца

Весільні традиції

Цікаво відбувається в українців сватання. Старости, заходячи в хату, де живе дівчина, “шукають” куницю, білицю тощо. Відтак старости й запрошені гості біля столу бавляться, а коли вже набавилися, встають з-за столу, хрестяться і вголос моляться, потім сідають на хвилину і, уклонившись тим, що сиділи ліворуч і праворуч, встають знову всі разом і, звертаючись до ґаздів, говорять: “Дай, Боже, здоров’є та ласку Божу, абисте діждали і до найменшого старостів приймати, а померлим дай, Боже, царство небесне, а вам продовжи, Господи, віка, вменчи гріха, амінь!”

Весільні традиції
Весільні традиції

Така вже традиція в українського народу, що виробилася упродовж тисячоліть: коли українці починають якусь добру справу або свято, то завжди згадують про тих своїх родичів, які відійшли від них. Найбільше побажань можна почути на українських весіллях. Зокрема, як князь, княгиня та дружби в Космачі тричі обходять навкруг стола, нанашка (хрещена мама) вінчує молодого так: “Аби Бог поміг тобі, Онофріку, з твоєв чічков-дружиною ґаздувати і діти свої вінчити так як я тебе згодувала і тепер вінчию бервінковим вінцем, щистім, здоров’їм, віком довгим, абис був чесний – як Божий дар, великий – як Божий хліб, світлий – як Божа свічка, веселий – як соловейко в кідрині, гордий – як ґотур в Лисині! Поможи, Боже!” Коли молодята з хлібом-сіллю просять весільних гостей у Космачі до повниці, то гості, перед тим, як випити чарку оковитої і вручити молодим дарунок, бажають їм, тримаючи в руці чарку: “Абисте були такі ґречні, чесні, величні, як ця повниця! Абисте мали кілько коров та овець, кілько тут є дзеренець, а в кожній кутині – по дитині, серед хати – ніде стати, на печи – ніде лічи, веселі – як весна, багаті – як осінь, здорові – як зима, файні – як літо, високі – як лози, скакливі – як кози! Дай вам, Боже, здоров’я!”. Треба підкреслити, що в цей час князь або княгиня тримають у руках тарілку із збіжжям, а на тому збіжжі – колач. Хліб в українців – святиня, і його вони дарують усім щедро, як і свої побажання. На весіллі молода дивиться крізь дірку в колачі. “Береза” (у молодої брат, у молодого – дружба) з весільним деревцем виходив з хати, за ним молода (молодий) і гості. На подвір’ї мати обсипала їх пшеницею. Молода, сівши на коня, дивилась крізь колач, прив’язаний на правій руці, на чотири сторони світу. Коли вона дивилась на схід, їй бажали: “Абис була як зоря красна”, коли на захід, мати казала: “Абис була як сонце щасна!”, коли на північ, до неї наближався батько і казав: “Не знай ніколи ні зими, ні нужди!”, коли на південь, дружки їй бажали: “Та й пишно, та й мило, та й тепленько в груди!” За цими словами весільний похід рушав до церкви. А вже згодом, після вінчання, брат проводжав сестру (княгиню) в дім чоловіка (князя) і напучував її бути ввічливою в стосунках зі свекром та свекрухою. Ось строфи із весільної пісні зі Львівщини:Ладо, ладо! Брат сестроньку за стіл веде,

Ладо, ладо! Ведучи її научає:
– Ладо, ладо! Будь, сестронько, розумненька,
Ладо, ладо! Май свекорця за батенька…

Та ще заздалегідь
до весільного обряду українці печуть коровай. А там уже всіляких зичень ціла копа.
Жінки, які випікають коровай, адресують припічку одне з таких побажань:

Припічку ясний!
Спечи нам коровай красний,
Як риб’яче око,
Як місяць високо.

І вже згодом мати княгині зустрічала коровай на порозі хати. Свахи тричі приспівували.
Як на Поділлі:

Ой стій, ворон коню,
Най ся родині вклоню,
За той дар величний,
За коровай пшеничний .

Таким чином, до кожного українського дійства були спеціальні пісні, спеціальні побажання, у здійснення яких українці вірили і вірять. Власне, оця українська зичливість і робила нашу націю однією з найкультурніших у Європі. І нині ми все дужче відчуваємо, як багато втратили в нашій культурі, в нашій історії. Українські весілля під впливом Росії на Слобідській Україні, в Таврії та на Поліссі звелися в основному до виголошування одноманітних тостів і вигуків “гірко!” Весілля відбуваються в основному в ресторанах, частіше під магнітофони, а весільні гості соромляться заспівати старовинної весільної пісні, бо їх обізвуть “селом”. І оті прекрасні віншування поступово забуваються, відходять. Ми навіть не підозрюємо, який дорогоцінний скарб втрачаємо. А яка в тих побажаннях поезія, яка сердечність. Якщо, скажімо, свекруха вітає невістку так радісно й прихильно, якщо тесть вітає зятя зичливо, то й живеться веселіше, у згоді і взаєморозумінні. Ось як вітає тесть зятя під час весілля на Львівщині:

Витаю ті, зятеньку,
З повними повноньками,
З житніми хлібоньками
І добрими словоньками.
Щоб бись був веселий, як весна,
Здоровий, як вода,
Маючій, як земля.
Жибись мєрив гроші мискою,
А діти колискою

Дмитро Пожоджук

Украинские свадебные обряды

Предсвадебный цикл состоял из трех-четырех встреч брачащихся сторон и имел разнообразные локальные названия. Наиболее широко бытующие из них – вивідування (выведывание), сватания, оглядини (смотрины), заручини (помолвка). Атрибутами сватовства, а так же символическими знаками согласия в разных регионах Украины были повязывание сватов рушниками, обмен хлебом или разламывание его на две части и обязательное угощение им сватов.
Continue reading Украинские свадебные обряды

Українські весільні традиції

Весілля є одним з найбільш яскравих родинних свят, що поєднувало покоління і родини. Весілля в середовищі українців являло собою справжню урочисту драму, що супроводжувалася музикою, співами, танцями, іграми, набуваючи характеру народного свята. Все починалося зі сватання (рушників, словин, брання рушників, змовин), коли представники родів молодого й молодої домовлялися про весілля. Сватання з умиканням добре описане Левассер де Бопланом стосовно XVII ст.: «Хоч хлібороби вважаються кріпаками, одначе здавна користуються правом і свободою викрадати під час танку шляхетних дівиць, навіть дочок свого поміщика. Але при цьому моторність і спритність необхідні: викрадач неодмінно повинен вислизнути із здобиччю в сусідній лісочок і переховуватися там не менше 24 годин. Тільки тоді прощають сміливця, інакше пропала його голівонька». Єдиною умовою такого викрадання мала бути попередня згода самої дівчини. Традиційне сватання, особливо поширене з XIX ст., відбувалося у формі переговорів послів молодого з батьками дівчини. Цей досить складний обряд вельми стисло описав Тарас Шевченко: «Покохавшись літо чи то два… парубок до дівчиного батька й матері посила старостів, людей добромовних і на таку річ дотепних. Коли батько і мати поблагословлять, то дівчина, перев’язавши старостам рушники через плечі, подає зарученому своєму на тарілці або крамну, або самодільну хустку».

Українські весільні традиції
Українські весільні традиції

На весіллі неодмінно діяли так звані весільні чини, кожний з яких виконував свою певну обрядову роль. Розпоряджався весільним дійством дружко або староста (сват), йому допомагала старостина (сваха, свашка), що розпоряджалася подарунками, краянням хліба, покриванням молодої. До почту молодих входили й особи, які виконували якісь одномоментні функції: світилка, що стежила, аби не згасли свічки при виконанні обряду посаду; хорунжий, що ходив із весільною корогвою; солов’ї, котрі «продавали» придане нареченої; гудаки (веселики, музики), які забезпечували музичне супроводження весілля; кошельник — розпорядник обряду обдарування; обряд пов’язування намітки виконували приданки, закосяни, свашки, випікання короваю — коровайниці, виготовлення вінків — вінкоплетниці, перевезення приданого — візники (возниці, кодаші). Усі ж учасники весілля мали спільну назву весільних гостей (сватів, сватьбових). Важливою складовою весільної обрядовості є вінчання — церковне освячення шлюбу, впроваджене церквою відповідно до указу Синоду 1843 р. Воно повинно було проводитись в один день із народним весіллям, але за традицією відбувалося переважно до посаду — центрального дійства в народній весільній обрядовості. Колись обряд розплітання коси та покривання голови молодої очіпком та наміткою здійснювався у домі молодої приданками та свекрухою, наприкінці ж XIX ст. — як у домі молодої, так і в оселі молодого приданками, свекрухою, а іноді й самим молодим. Наречену садовили на діжу, брат або приданка розплітали їй косу і мастили волосся маслом або медом. Обряд посаду нерідко поєднувався з покриванням: свахи покривали голову нареченої білою наміткою — серпанком, поверх якої надягали весільний вінок.