Українські весільні традиції

Українські весільні традиції

Весілля є одним з найбільш яскравих родинних свят, що поєднувало покоління і родини. Весілля в середовищі українців являло собою справжню урочисту драму, що супроводжувалася музикою, співами, танцями, іграми, набуваючи характеру народного свята. Все починалося зі сватання (рушників, словин, брання рушників, змовин), коли представники родів молодого й молодої домовлялися про весілля. Сватання з умиканням добре описане Левассер де Бопланом стосовно XVII ст.: «Хоч хлібороби вважаються кріпаками, одначе здавна користуються правом і свободою викрадати під час танку шляхетних дівиць, навіть дочок свого поміщика. Але при цьому моторність і спритність необхідні: викрадач неодмінно повинен вислизнути із здобиччю в сусідній лісочок і переховуватися там не менше 24 годин. Тільки тоді прощають сміливця, інакше пропала його голівонька». Єдиною умовою такого викрадання мала бути попередня згода самої дівчини. Традиційне сватання, особливо поширене з XIX ст., відбувалося у формі переговорів послів молодого з батьками дівчини. Цей досить складний обряд вельми стисло описав Тарас Шевченко: «Покохавшись літо чи то два… парубок до дівчиного батька й матері посила старостів, людей добромовних і на таку річ дотепних. Коли батько і мати поблагословлять, то дівчина, перев’язавши старостам рушники через плечі, подає зарученому своєму на тарілці або крамну, або самодільну хустку».

Українські весільні традиції
Українські весільні традиції

На весіллі неодмінно діяли так звані весільні чини, кожний з яких виконував свою певну обрядову роль. Розпоряджався весільним дійством дружко або староста (сват), йому допомагала старостина (сваха, свашка), що розпоряджалася подарунками, краянням хліба, покриванням молодої. До почту молодих входили й особи, які виконували якісь одномоментні функції: світилка, що стежила, аби не згасли свічки при виконанні обряду посаду; хорунжий, що ходив із весільною корогвою; солов’ї, котрі «продавали» придане нареченої; гудаки (веселики, музики), які забезпечували музичне супроводження весілля; кошельник — розпорядник обряду обдарування; обряд пов’язування намітки виконували приданки, закосяни, свашки, випікання короваю — коровайниці, виготовлення вінків — вінкоплетниці, перевезення приданого — візники (возниці, кодаші). Усі ж учасники весілля мали спільну назву весільних гостей (сватів, сватьбових). Важливою складовою весільної обрядовості є вінчання — церковне освячення шлюбу, впроваджене церквою відповідно до указу Синоду 1843 р. Воно повинно було проводитись в один день із народним весіллям, але за традицією відбувалося переважно до посаду — центрального дійства в народній весільній обрядовості. Колись обряд розплітання коси та покривання голови молодої очіпком та наміткою здійснювався у домі молодої приданками та свекрухою, наприкінці ж XIX ст. — як у домі молодої, так і в оселі молодого приданками, свекрухою, а іноді й самим молодим. Наречену садовили на діжу, брат або приданка розплітали їй косу і мастили волосся маслом або медом. Обряд посаду нерідко поєднувався з покриванням: свахи покривали голову нареченої білою наміткою — серпанком, поверх якої надягали весільний вінок.