Весілля підляських українців

Весілля підляських українців

Весілля в традиційному суспільстві з давніх-давен було однією із найважливіших подій у житті як окремої людини, так і цілої громади, без дозволу і участі якої не могло й відбуватись. Воно складалося з певних обрядових актів, загальна схема яких формувалася в окремих культурах протягом століть.

Весілля підляських українців
Весілля підляських українців

У діях, пов’язаних з поєднянням жінки та чоловіка, знайшли своє відображення світогляд громади, її моральні норми, поетичні уявлення про світ, а кожен ритуальний акт мав своє символічне значення. Їх метою було освячення шлюбу перед Богом, родиною, та цілою сільською громадою, а також магічне забезпечення новоствореної сім’ї.

Українська народна культура складалася на основі землеробського способу господарства, тому й українське традиційне весілля відповідає землеробській матеріальній культурі. Своїм корінням воно сягає, однак, ще первісних часів, про що свідчать відголоски у весільних обрядах і піснях початкової стадії родового устрою – матріархату (велика роль матері і брата, який продає молоду) та давніх форм шлюбів – умикання або купівлі молодої1.

Весілля підляських українців – його загальна композиція, звичаєвість, пісенна поезія, символіка, на думку дослідників, вписується у загальноукраїнський контекст, причому найбільше спільних рис підляська весільна обрядовість має з полісько-волинським весіллям2 . Однак шлюбні звичаї Підляшшя мають і свою локальну неповторну специфіку. Вони перш за все дуже багаті і різноманітні, нерідко весілля двох сіл, віддалених від себе лишень на кілька кілометрів, істотно відрізняються.

Весільний обряд дослідники поділяють найчастіше на три етапи: передвесільний, власне весільний і післявесільний3 . Передвесільний етап охоплює дії, пов’язані з висватанням уподобаної дівчини та приготуванням обох родин до весілля. Власне весільний період – це ритуальні дії, спрямовані на відокремлення наречених від неодруженої молоді та приєднання дівчини до нової сім’ї. Післявесільні дійства закріплювали створення нової сім’ї та сприяли зміцненню зв’язків між обома родинами.

На Підляшші передвесільний етап складають допити, свати, розгляди і лади. Власне весільний етап починається в суботу, нерідко в п’ятницю, від випікання короваю і приїзду молодого по сорочку, та обіймає дії у неділю та понеділок, нерідко ще у вівторок. Оскільки, однак, з часом весілля зазнало значного спрощення, першим днем весілля підляшуки почали вважати неділю. Післявесільні дійства – це зустрічі сімей, які на Підляшші звуть пережовинами, заговинами.

Передвесільний етап. Шлюбний період на Підляшші, як і в інших хліборобських суспільствах, починався по жнивах, найчастіше після свята Покрови (14 жовтня), і тривав до Дмитрової суботи (4 листопада). Знайшло це віддзеркалення у народних приказках: До Дмітра діевка хітра, а по Дмітри с…у витри (Ніна Григорук, с. Курашево, ґм. Чижі). Шлюби укладалися також і в М’ясниці, тобто після Різдва, до початку Великого Посту. Навесні та влітку, в розпалі сільськогосподарських робіт, одружувалися рідко.

Одруження в традиційному суспільстві вважалося сенсом життя кожної людини, а дівчина або хлопець, які не одружились, так і не могли стати повноцінними членами сільської громади. Звідси й негативні означення старая панна, старий каваліер. „Хоч би за вола, аби старою діевкою не била” – говорили на Підляшші (Марія Яконюк, с. Курашево, ґм. Чижі).

Одруження встановлювало статус жінки і чоловіка в суспільстві, тому й одружувались у дуже ранньому віці (16-20 років). Зокрема, батьки дівчини, побоюючись, що з часом шанси їхньої дочки на одруження зменшуватимуться, намагались віддати її заміж якомога швидше: Батькі хутко ж хочут оддаті дочку, бо то гонор оддаті йїе в шиснадцеть ліет чи в сімнадцеть. Одразу зав’яжут свіет, випхнут і всьо. А што міелі колісь діеті до ґадкі? Не подобається діевчині, штось там ще фучит, то накричит, нагучит маті. Бо маті понімала, што може биті добре за тим хлопцьом (Ніна Григорук, с. Курашево, ґм. Чижі).

Знайомство молоді. Молодь на Підляшші знайомилася на вечурках, весіллях тощо. Однак вибір дівчини або хлопця рідко був цілком особистим, він враховував інтереси родини, а також моральні норми суспільства. Шлюбний вибір залежав найчастіше від рішення батьків, які перш за все брали до уваги матеріальне становище дівчини або хлопця. Основною цінністю у традиційному сільськогосподарському суспільстві були однак не гроші, але земля, яка давала хліб, тобто багатство, та разом із тим і велику шану в громаді. Крім землі, бралося до уваги кількість дітей у сім’ї (багато сестер або братів – більше осіб для поділу землі і, відповідно, кожен отримував менші наділи), такі риси характеру, як працьовитість. Обираючи дівчину, окремо зважали і на її стриманість, несварливість, доброту, вроду: Хлопці найбарзій дівіліся, як хороша, здорова, чирвона такая. Не так, як теперка, коб уже такая, ой, щупла діевчина. Ніе, колісь не бралі тих щуплих, бо треба на господарці тяжко робіті (Марія Максим’юк, с. Збуч).

Така система цінностей при виборі дружини (чоловіка) існувала на Підляшші до Другої світової війни, та й ще 10-20 років після неї.

Свати (дівоснубе, дівоснуби, дувиснуби). Визначившись у виборі, батьки хлопця вибирали серед одружених, шанованих у громаді чоловіків маршалка (маршалок, райко, сват), найчастіше такого, який відзначався красомовством і дотепністю. Його обов’язком було ведення переговорів.

З маршалком хлопець їхав у свати. Якщо сім’я хлопця не була впевнена, чи батьки дівчини приймуть сватів, посилала раніше маршалка або якусь старшу особу з родини на допити. Це було розвідування про згоду на сватання. Якщо батьки дозволили, хлопець (молодий, женіх, жених) і маршалок їхали у свати.

На Підляшші зберігалася віра в сприятливі і несприятливі дні тижня, саме тому жодна обрядодія не могла відбуватися будь-коли. Щодо сватання, то воно у більшості обстежуваних сіл відбувалося у четвер або суботу, після завершення господарських робіт.

Увійшовши до хати, гості не говорили про суть справи, але видавали себе за купців і заводили розмову в алегоричній формі: Чи нема у вас до проданя ялошкі?4 – питали господарів. Алегоричний спосіб ведення розмови характерний для традиційного весілля. Він втримувався на Підляшші ще після Другої світової війни: Приходят, приносят пувлітра. „Ми пришлі до вас купіті тюолку, може є до проданя?”. Там уже жартовалі: „Ніе, нема”. – „Ніе, є, нам люде казалі”. Так жартуют. „Ну, добре, буде, згодімся, то сядайте”. – „Ніе, ідем ми до хліва”. – „Чого до хліва? Вперуч за стуол. Маєм!” (Марія Яконюк, с. Курашево, ґм. Чижі).

На знак згоди батьки запрошували гостей на почастунок. Зараз після Другої світової війни в Черемусі-селі на гостині були вже присутні батьки молодого. Проте їхня участь у сватанні – це вже пізніший звичай, який поширився щойно в ХХ столітті коли передвесільні обряди об’єднались в одну дію. Однак у більшості підляських сіл ще в другій половині ХХ століття передвесільна обрядовість складалася з трьохетапної зустрічі батьків дівчини і хлопця.

У деяких селах (Вілька Терехівська, Добривода, Полічна, Тим’янка, Черемха-село) хлопець їхав у свати з хлібом, якого дівчина зберігала до дня весілля. У випадку відмови віддавала його женихові. Цей звичай характерний також для багатьох регіонів України5 . У Черемсі-селі, як і на Поліссі6 , хліб замотували хустиною – Тая булочка зав’їезана в червоний шалянуивці (Люба Салинська, с. Черемха-село).

У місцевостях коло Гайнівки (Тиневичі Великі, Койли, Курашево, Чижі, Збуч) інформанти про хліб як атрибут сватання не згадують, що, ймовірно, пов’язане або із його втраченням, або відсутністю на цьому етапі весільного дійства7 . Адже в тих місцевостях хліб почав втрачати своє ритуальне значення у весіллі ще перед Другою світовою війною.

Розгляди (огляди, оглядне, оглядини, огледчини, огєдчина). Якщо сватався хлопець з іншого села, родичі молодої їздили до нього в розгляди. Їхали найчастіше батьки, самій дівчині це робити заборонялося: Діевчина колісь до весіеля до хлопця до хати не зайде, коб його любіла ціелим серцьом. Не било такої традиції. Як вона зайде до того хлопця, до батька й до матери до хати, то їїе лічилі такою трошку ліевою. То било нєвозможно. Як уже вона зайшла до хлопця до хати, то вже їїе батькі розведуться з хлопцьом. Не дадут до їїе ходіті, бо вона несправедліва якаясь, кєпська (Марія Іванюк, с. Чижі).

Після Другої світової війни, коли зросла роль самих молодих при виборі подружньої пари у розгляди почали їздити також дівчата.

Метою розглядів було познайомити батьків дівчини та хлопця, а також оглянути господарство майбутньої сім’ї дочки. Батьків цікавило матеріальне становище родини жениха та побутові умови.

Нерідко хлопець вдавався до хитрощів: Тут у нас такій бив, што засватав і запросів до себе в розгляди. А вельмі бив біедни. Вельмі мало било в його збуожа. То вуон віедаєте, што зробів? Як то от клуня, то вуон збуоже всьо зложив при березі, коб високо. А там пусто било з-заду. Ну, як приїедут у розгляди, коб побачилі, што мнуого (Валентина Франковська, с. Тиневичі Великі). Оглядини господарства закінчувалися почастунком, під час якого початково домовлялися про посаг. Посаг – це був найчастіше шматок землі, корова, овечка, кінь, гроші, інколи дерево на нову хату.

Лади (запоїни, заручини). Як розгляди, так і наступний передвесільний акт, тобто лади, відбувалися у четвер. Четвер слов’яни вважали днем Бога Громовика, який опікувався врожайністю і шлюбом, тому й був сприятливим для передвесільних дійств8 .

У ладах, які відбувались у дівчини, брали участь родичі обох молодих, а також запрошені друзі. Тоді остаточно закріплювали згоду на шлюб і публічно оголошували про весілля. Головною темою розмов був розмір посагу. Нерідко лади закінчувалися сваркою, а навіть і бійкою –навет кулакамі ще білісь (Ніна Григорук, с. Курашево, ґм. Чижі).

Заповедь. Після запоїн починався період приготування до весілля. Також тоді давали священику знак, щоб оголосив заповедь. Наречена не могла її слухати, тому що в пшишлосці буде міети діти ґлухії (Юлія Фіонік, с. Кошки), будут горщкі, шклянкі і міскі бітіся (Марія Іванюк, с. Чижі).

Вибір весільної дружини. Перед весіллям наречені (молодиї – молодий і молодая) добирали собі осіб, які товаришуватимуть їм на весіллі. У весільній дружині молодої були: маршалок, сват (старший одружений чоловік, найчастіше хрещений батько молодої, який вів весілля у молодої), старша дружка (незаміжня дівчина, найчастіше найліпша подруга молодої), старший сват або старший брат (неодружений хлопець, найкращий товариш молодої), дружки (всі незаміжні дівчата на весіллі, часто виділяли ще серед них: першу, другу, третю… дружку), свати або брати (всі неодружені хлопці на весіллі), старша сванька (заміжня жінка, найчастіше хрещена мати9 ). У молодого – це були: маршалок (той, який висватав хлопця; вів весілля в понеділок), старша сванька (незаміжня дівчина), старший сват (неодружений хлопець), сваньки (всі незаміжні дівчата на весіллі), свати (всі неодружені хлопці на весіллі). Слід зауважити, що сваньками звали також кожну заміжню жінку на весіллі, а ще матір молодого у відношенні до матері молодої і навпаки. Натомість сватами – батька молодого у відношенні до батька молодої і навпаки.

Гості молодого і молодої (гості весіельни, гости, весіельнікі) представляли два чужі і ворожі роди. Основний сюжет традиційного весілля, відповідно, – це перехід від боротьби між ними до примирення10 .

Запрошення на весілля. Гостей на весілля запрошували по-різному. Однак було прийнято, що молода запрошує зі своєю старшою дружкою лише своїх гостей, а молодий зі своїм старшим сватом – своїх. Коли молода запрошувала гостей з інших місцевостей, брала старшого свата.

У деяких селах наречені запрошували гостей після передвесільної споведі цілий тиждень до весілля (Пасічники Великі, Курашево), в інших два рази – тиждень перед весіллям і в суботу, причому слід було запрошувати два рази тих самих гостей (Черемха-село, Тим’янка). Ще в інших місцевостях запрошували тих самих людей три-чотири рази лише у неділю, у день вінчання (Полічна). У Добриводі молода запрошувала упродовж двох-трьох тижнів до весілля і ще раз тих самих гостей у день вінчання, одягнена у весільне плаття.

Так само залежно від села різними були звичаї, що супроводили запрошування гостей. Після Другої світової війни цей обряд у Курашеві виглядав так: Молодая і дружка убрани пуд моду – у кожухі довгі чи пальтечка колісьні. Мусят биті у хустках або в червоних, або в біелих чи в квіткі, руовни, пуд бороду зав’язани. Пшеважнє так само. Як нема такого самого кожуха, то десь позичают в родові.

Такая била мода, же хата в хату старому і малому мусіла поклонітіся. Алє вони, тиї, которим вклонілася, не йшлі на весіелє. Оно входіт до хати і всіем кланяється, і то ще ж три рази на сьой буок за руку взяті і на сьой буок вклоніться три рази. І всіем, хто є в хаті, старому і малому (Марія Іванюк, с. Курашево, ґм. Чижі, пов. Гайнівка).

У багатьох місцевостях Підляшшя на весілля запрошували ціле село. Однак це мало лише звичаєвий характер. О. Кольберг так пояснює цю традицію: Odwieczny zwyczaj uczestniczenia całego sioła w uroczystości weselnej i w błogosławieniu nowożeńców przez wszystkich ludzi jest przyczyną, że panna-młoda obchodzi przed weselem wszystkich krewnych, całą wieś i dwór prosząc o błogosławieństwo i przybycie na wesele. Stary obyczaj i uświęcone prawo ojców zabrania kogokolwiek pominąć i opuścić tak z ludzi napotkanych wśród sioła, jak z domowników po chatach. Ktokolwiek napotkany w drodze, żyd, czy cygan, żebrak, dziecko, lub wędrowiec, każdy musi być proszonym na wesele i o błogosławieństwo. (…) Jest to w wielu razach tylko formą, bo nie wszyscy wtedy zaproszeni przybywają na wesele11 .

Продовження в чергових числах

Людмила ФИЛИМОНЮК

Примітки:
1. О. Правдюк, Народне весілля на Україні, [в:] Весілля у двох книгах, книга І, Київ 1970, с. 11, 12.
2. В. Борисенко, Обряди життєвого циклу людини, [в:] Холмщина і Підляшшя, Київ 1997, с. 301.
3. В. К. Борисенко, Весільні звичаї та обряди на Україні, Київ 1988, s. 20.
4. Вяселле ў Бельскім павеце (На падставе рукапісу К. І. Брэна з 1853 года апрацаваў М.Лобач) [в:] Беларускі каляндар, Беласток 1982, с. 165.
5. В. К. Борисенко, Весільні звичаї…, с. 25.
6. Ibidem, с. 46.
7. Podlasiak (A.P…łowicz z okolic miasta Narwi) описуючи весілля околиць Нарви половини ХІХ століття, згадує, що молодий і маршалок брали на сватання лише пляшку горілки: Podlasiak (A.P…łowicz z okolic miasta Narwi), Podlasie Ruskie, [w:] Ruś Podlaska. Podlasie w opisach romantyków, oprac. J. Hawryluk, Bielsk Podlaski 1995, s. 136, 137.
8. В. Борисенко, Обряди життєвого циклу…, с. 287.
9. Важливе місце заміжньої жінки у весільному обряді – це на думку дослідників відгомін епохи матріархату. Див: В. К. Борисенко, Весільні звичаї…, s. 39.
10. Н. Пастух, Українське весілля ХХ століття: вплив обрядових змін на пісенну символіку, рукопис.
11. O. Kolberg, Dzieła wszystkie, t. 28, Mazowsze, Wrocław 1964, s. 136.

Людмила ФИЛИМОНЮК
www.nadbuhom.free.ngo.pl